Она сьміє ся. Она аж мучила ся в тій самотї. Думала вже кинути ся в метїль і йти куди небудь. Відтак числила віддихи сплячої Діяни; потім думала про Бога, чи властиво про Ісуса Христа, і що се на єї думку зовсїм не мудро вважати себе великим, тому що не вірить ся. Що Флямаріон викликав раз давно в нїй чудні ідеї, котрі єї вдоволяють в квестиї релїґійній і що він мусить бути благородний чоловік. Потім сьміяла ся знов. Се все не інтересне; нехай він щось оповідає. Се він дуже гарно зробив, що відвідав єї саме нинї; се просто добрий учинок; она нинї так чудно настроєна, особливо з полудня прикрі чутя просто давили єї.
Єї нервовість, повна ожиданя, виводить єго з рівноваги і він, придивляючись їй, як говорить, мішає ся сам, здає ся, єму не достає відваги говорити.
Вкінци оповідає, що був в єї батьківщинї, що відвідав і єї кревних, привіз їй листи і поздоровленя від панни Мариї і від тїтки. Катя вже цїлком доросла панна, котра мабуть скоро віддасть ся. Все остало ся там по старому, гори, котрі она так любила, місто, люди… лиш вуйко постарів ся замітно. Впрочім він казав єї, „одиноке дитя одинокої єго сестри,“ поздоровити і переказати, що єї фотоґрафія висить над єго ліжком, та що він єї так завсїгди любив, у тім високім ковнїри Штуарт і з спущеними косами; він єї не забуває і навіть вибирає ся відвідати. Зоня за кілька недїль вінчає ся з своїм давним поклонником, з колишнїм правником… чи Наталка собі пригадує? Він сьпівав заєдно з нею дуети прегарним барітоном… О, она пригадує собі.
