Він оповідав, а она перебивала єму питанями двома-трьома нараз.
Спогади з рідних сторін відсьвіжили ся в нїй так сильно, що она мов бачила все перед собою. Дім, в котрім виросла, комнату, в котрій мешкала разом з бабунею. Дім Маєвского з височенними старинними смереками перед ґанком, єго „паньский“ плеканий город з білими штахетами. А відтак їх город, де по алєях она нераз бігала мов стріла, а дїти ловили єї, одного разу навіть і він. Тодї зачіпило ся єї довге волосє за якийсь корч і він спіймав єї. Ах, она сьміяла ся тодї так сердечно, а всї дїти разом з нею; а в него аж очи горіли з якоїсь шаленої утїхи…
У всїх тих спогадах, що минали по-при єї душу образами, виринали прегарні гори буковиньскі, улюблені єї поодинокі скали і яри…
Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер дїлив єї від того лиш час.
„Все те було таки дуже гарне!“ відозвала єя она нараз в голос, і споглянула на него.
„Що таке?“
„Все те, що було; минувшість. Чи не так?“
„Для мене она мертва.“
„А для мене нї!“
„Се звичайно так у жінок.“
„Що?“
„Ну, жінки кохають ся звичайно в минувшости.“
„А мужчини нї?“
„Взагалї нї. В мужчин переважно будучність на оцї.“
„Отже й у вас так?“
„Чому би і в мене не мало так бути?“
„Давнїйше були в вас иньші думки.“
