подїї або обяви, то нерозумно і нема нїчого поганїйшого і шкідливійшого над передвчасні твори. Они пригадують калїцтва. Моя фільософія дише мужицтвом“, додав опісля глумливо, „неправда?“
„Мужицтвом? О, нї — але малодушностию!“ відповіла сумно. „Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати!“ Сї слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.
„Але-ж ви чудні!“
„Ждати!“ перебила она єму нетерпеливо і мов слїдила чим раз далї за якось думкою. „І чому? Ах, ми така низько-думаюча маса, що не вміє одушевляти ся! Чи я не казала вже раз сего? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожиданя і невільничої податливости запала в нидїнє. Чому в нас так мало гордости і відпорної сили, так мало наклону до величи, так мало поривів до могучости? Чому, чому оно так?“
„Не судїть за скоро“, відповів він живо, „тих, що в них не відзиває ся ще кров будучности. То не є ще нїяка сила і нїякий поступ!“
„Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цїли, або що служать лиш партиям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчинї або хоч свому талантови? Але ми — нї!“ повторила ще раз гірко, „ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалїти ся! Ненавиджу тих, що лиш проливають слези, як і тих, що не мають в собі тепла!“
„Я також; але я маю в собі тепло.“
Она усьміхнула ся, а відтак задивила ся на свої білі, тонкі руки.
