„І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнати ся про се тепло.“
Се мало дзвенїти жартовливо, однак єго лице змінило нараз свій вигляд і він усьміхнув ся нервово-вимушеним усьміхом.
Она дивила ся на него допитливо, майже неспокійно, але не обзивала ся.
„Се бачите — в тім річ, що я заручив ся…“
Мовчанка.
Єї лице побілїло і мов задеревіло, а уста стратили мягку рухливість.
„Так?“
І знов мовчанка, а опісля знов: „Так!“
Він вимовляє се зміненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у него несьмілий, здичілий. „З донькою мого шефа, адвоката Мілєра. Знаєте, она зве ся Ванда.“
„Ванда?“
„Так. Адже ви єї знаєте!“
„Я не знаю… так… з виду!“
І она не має більше що казати. Не має зовсїм нїчого і не знає нїчого.
Він блїдий мов крейда, глядить на неї, як она пересовує скоро перстенї на пальцях, глядить на єї довгі вії і як она мовчить.
І нїби що-ж там такого стало ся, що не обзиває ся: нехай би лиш одним слівцем!… Але куди вже їй до бесїди! просто занїміла.
Що за страшенно дурна, упокоряюча хвиля! І она мовчить якось дивно. В нїй тремтить якось дивно. В нїй тремтить наглядно житє, сказав бись, і в найменьшім пальчику нерви напружені до крайности, і з цїлої єї істоти рве ся щось на волю, але уста мов поражені…
