В яке огидне положенє залїз він — ух! Перед ним лежала книжка, поезиї Гайного. Ухопивши книжку отворив єї без думки і єго очи опинили ся на першім стишку:
„Theuerer Freund! Was soll es nützen,
Stets das alte Lied zu leiern?
Willst du ewig brütend sitzen
Auf dem alten Liebeseiern?
Ach, das ist ein ewig Gattern,
Aus den Schallen kriechen Küchlein
Und sie piepsen und sie flattern
Und du sperrst sie in ein Büchlein.“
Він ворг книжку від себе і мов ожив в тій хвилї.
На него находить щось, щось давне, добре знакоме, щось, чого він не розбирав нїколи. Не яка думка, спомин, се щось зовсїм иньше. Се щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало єго нераз при стрічі з нею, і чому піддавав ся завсїгди.
І на єго устах з'явив ся нараз глумливий усьміх. Він звертає голову в ту сторону комнати, де Діяна розтягла ся знов до спаня і говорить голосом, мов би нїчого не стало ся.
„Діяно, ти гарна звірюко, ходи сюда!“
Саме в тій хвилї підвела і Наталка голову. Єї погляд — величний, палаючий і острий заразом. „Ви єї любите?“ спитала.
„Ах, атже она прегарна собака!“
„Нї, я думаю про вашу суджену“…
Він звертає ся блискавицею до неї і по єго лици розливає ся горячий румянець. Опісля викривляє з погордою уста і мовить з притиском:
„Розуміє ся, що люблю єї.“
