сунена старими дверима, що їх вони тут найшли, та закидана сіном — розбуджувала в нього недовіря.
— Не бійся, не прийдуть! — глумливо посміхаючись, шепотів Андрій. — В гаморі, що надолі, не чутно тріскоту даху. А навіть, як почують — то що, думаєш, вителіпаєшся звідсіля. Го-го, братіку, щось дуже ціниш свою шкуру! Шкода було тільки брати тебе з собою!
Докір вколов до живого. Обличчя Бодя залилось гарячим румянцем.
— Боятися за себе — не боюся, але може завчасу пропасти діло, як почують! — відтявся. — Та зрештою побачите ще й сьогодні, що не боюся!
Поволі відлітали під твердими Андрієвими пальцями цвяхи, а Бодьо злегенька випихав одну по одній ґонти. Їх не викидали, тільки вміло прикривали чимраз то ширшу діру. А коли вже видовбали завширшки хлопа — сіли відпочивати.
Із двору долітав виразно гамір на шляху. Торохкотіли вози, перекликувалися салдати, ржали коні. Москалі задержувались побіля корчми, забігали в середину і грюкали дверима, аж повала дрижала.
Поволі зникали з сіна сонячні зайчики, і вони обидва поринали в легкій сутіні. Торішнє ще сіно пахло якимись примерхлими пахощами чебрецю й мяти, та час до часу залітав і затхлий дух зіпрілої цвілі. Андрій сидів мовчки, обнявши руками коліна. Тупо вдивився в найтемніший кут і думав. Бодьо приляг на сіні, підобравши під себе ноги. Долонями прикрив очі і пригадував якісь замерхлі образи дитинства. Саме тепер так настирливо вони напихалися йому перед очі.
— …Певне, що не хотілося йому вмирати — десь у глибині душі плелося, — але цього не сміє бачити він — Андрій. А зрештою, як казали старі бабуня:
10
