а ви з середини, та й зітремо ту язву. За наших рідних помстимося!
— А чи двигнете вдвійку скоростріла? — поспитав, дивлячись на худощаву постать Бодя.
— Певне! — вихопився хлопець.
— Ну, то з Богом! В дорогу! Тримайтеся, хлопці, добре, бо завтра большевиків дідько принесе немало. Вони напевне не будуть бити по корчмі, бо схотять вас дістати живими. Не дайтеся!
— Не бійся! — твердо відказав Андрій.
За хвилину пропали обидва в темному ярі…
|
|
Сонце вже добігало до лісів. Криваво-червоне віщувало вітер. Проглядало крізь щілину в ґонтяному даху на під. Бігало яскравими зайчиками по сіні, де лежав Андрій. Відсунена на лоб завадіяцько шапка, коротка цигарка в устах — надавали йому вигляд лінтяя, що, замість іти робити в поле, вилігується на сіні. А десь у другому кутку шелестів Бодьо. Ловив руками мухи і кидав їх у павутиння. Приглядався, як муха заплутувалась із розгону і, пискливо задзижчавши, пробувала вирватись із тенет. Та тут-же зараз і злазив поволі гидотний, круглий павук та, присікаючись з усіх боків до жертви, забирався до неї.
Зашевелів сіном Андрій. Бодьо підніс голову. Андрій кликав до себе. Поповз до нього.
— Треба злегенька діру на „пульомьотник” — тут засміявся кутиками уст — шикувати в даху — шепнув хлопцеві в ухо.
Піднявся на ввесь ріст і підшукував місце.
— О, тут! — показав на кусок порваного даху побіля грубезної крокви. Швидко, без галасу запрацювали вдвійку. Бодьо час до часу кидав непевним зором позад себе, в сторону діри, що вділ… Хоч за-
9
