Юхим дивився їм услід і, скинувши шапку, перехрестив дорогу. Виряжав їх, як батько, на перший бій. Тільки ламаний хмиз і гиляччя вказували в теміні, куди йшли Явтухові хлопці.
Швидко стрепенувся. Глянув на зорі. Вже добре споночіло. Зорі виіскрилися. Великий Віз котився, здавалося сторчака, по небу. Десь глибоко в яру заскиглив пугач.
— Треба пускати Микиту — шепнув стиха і подався в глибину яру. Микита розставляв хлопців, провірював, роздавав муніцію. Призначав обслугу скорострілів — самих лепських, військових хлопців. Юхим вдоволено похитував головою. Не вмішувався.
Микита підійшов до Юхима.
— Ну, вже пора! — почав. — Так завтра надвечір ми стрічаємося всі побіля корчми на розстаї!
— Н… н… так — гугняво відказав Юхим. — Чи всі — не знати! — Підсміхнувся.
Микита циркнув крізь зуби. — Ет, чорт його ма'! — Вже час!
Загін рушив. Попереду нього йшов Микита. Низький, присадкуватий, виглядав у теміні, як здоровий, густий кущ. Юхим задумався… Хлопці розходилися поволі на роботу в поле.
Прикликав до себе Андрія і Бодя. Почав розяснювати їм їхнє завдання.
— Пролізете тепер, ще серед ночі, в корчму та дістанетеся на під. Там просидите аж до вечора. Як тільки почуєте стріли від Лащева, висаджуйте скоростріл на дах і валіть по москалях. В саму середину. — Ти, Андрію, не жалій їм! Як схочуть вас дістати — то тут для них ґранати. Бийте по них доти, доки не прийдуть Микитині або Явтухові люди. Я сам буду йти від лісів. Ми їх візьмемо в обхід з усіх сторін,
8
