тридцять рушниць і пять скорострілів. Ще й ґранатів і муніції немало.
Щойно тепер почалась справжня робота. Хто не вмів стріляти — підучили другі. Юхим тільки ходить, придивляється та щось важить у думках. Похмурий, задивлений у темні стіни Микитиного яру.
А як на дорогах, що на Кремянець, закурило, і шляхами завовтузились червоні — Юхим рішив виступати до бою.
— Вже досить нам — говорить, бувало, хлопцям — сидіти тут борсуками в цій ямі, та тільки час до часу погратися з деякими міліціонерами! Нам треба військової справи! От, по селах москалі з жидами вимордовують наших, а ми нічичирк… В Ставчанах пів села спалили і розстріляли пятдесят душ, в Лащеві живцем попалили людей, а ми… — лиш сидимо. Вже досить цього!
Слово Юхимове тверде. Сказав і зробить. Наказав Явтухові зібрати з десяток-два хлопців та два скоростріли і рушати на південь лісами аж до Заставя, а Микиті Чорному йти на Лащів. Значить, обійти боком гостинець і тікаючих большевиків застукати ззаду. А сам лишився з трьома десятками в ярчанських лісах. Звідтіля мав наскочити з боку.
— Притиснемо їх на розстаї побіля корчми — та й розібємо дочиста. А в корчму пішлемо Андрія й Бодя. Нехай звідтіля у саму середину заїдуть проклятим… От і саламаха буде! — підсміхався.
Пізно в ніч виступили з яру партизани. Ішли тихо, тільки час до часу дзеленькнув десь кріс об гиляччя. Юхим стояв на краю яру і переглядав загони… Перший виходив Явтух зі своїми — на Заставя. Юхим підійшов до Явтуха… Говорили півголосом. Очі їх липали в теміні, як жар. Прощалися… Явтух пішов.
7
