Тричі аж із Кремянця приїздили в Ярчани енкаведисти — робити порядок з Юхимовою ватагою… Та куди… Ліси великі — не пройдеш, і шляху не заступиш…
Водив їх Юхим щось із тиждень по дебрах і ямах; підстрілив зо два десятки та й утік… Помагали червоним пісківські міліціонери. Не найшли. Червоні з помсти спалили читальню й церкву, а родини партизанів вивезли кудись…
За те в білий день погорів пісківський голова сільради, Колейко, що то нахвалювався „вижарить бандитське кодло”, — і серед ночі затовкли Юхимові хлопці двох міліціонерів.
Ярчани вдоволено підморгували собі:
— От і хлопець Юхим! Таких би більше, то й погані менше лазило б по білому світу!
А як упали перші німецькі бомби, і пронеслося по всій стороні, що війна — Юхим затер тільки руки і моторно підкрутив вуса.
— Буде робота, хлопці! — Хто боїться — нехай у хату!
Ніхто не пішов. Тільки учителів Бодьо, наймолодший партизан у загоні, похнюпившись, спитав:
— І буде, дядьку, війна вже до кінця?
Запит цей покрив голосний сміх хлопців. От і тільки всього.
Юхим провірив, скільки в нього сил і зброї, та й вирішив із Микитою Чорним і Явтухом, що не достає ще от так з двох десяток рушниць для хлопців і доконче хоч зо два скоростріли. Рада в раду і Явтух повів хлопців у Піски. Без гомону й крику, серед ночі захопили хлопці пісківську станицю міліції. Хто був — лишили мертвим, а зброї набрали аж надто:
6
