кання стрілен чути. То підкочуються ближче, то, здається, ховаються в лісах. Десь у темному небі грьохочуть, постогнуючи важко, літаки. Летять, та невідомо куди. Певне на схід: на Кремянець, а може й сам Київ.
В глибокому ярі, що його прозвали ярчани Микитиним, посеред темних борів, — гомін. Декілька десяток темних постатей ворушиться на малій поляні. Денеде видно маленький вогник цигарки; святоіванським світлячком здається іздалеку. Ідуть притишені розмови, а то й час до часу вистрілить знечевя в тишу сміх… Та зараз і зацитькують.
— От і гемонський син, — ржить, коли наказано потихо!… — розлючено посиплеться в цей бік.
Це Юхимова ватага партизанів. Хлопці самі дебелі, крепкі. Не пішли в червону армію. Хто коні, а хто тільки шапку і старий обрізан з-під току в стодолі — та й гайда в ліси… А ліси здорові… Не найдеш…
Сам Юхим — старший вже чоловяга, що то й за Австрії воював і Україну будував в сімнадцятому, високий, дещо пригорблений, лиш вуса покручує рудого і всміхається. З большевицької тюрми утік і виховався в ярчанських лісах…
Дібрав собі свою старшину: самих хлопців, що їм на ногу не наступиш, і давай загін збирати. Хлопці йшли до Юхима, а він лиш підморгував своєму осавулові (так і прозвав), Микиті Чорному:
— Таке буде войсько, що тільки глянь. Не заснуть чортові москалі й жиди в нас! — От буде морока командірам і комісарам!
В загоні дисципліна військова. Не зробиш чого, то й не вертайся до Юхима. Як собаку прожене.
— Не хочеш слухати, а в войсько прешся. Іди геть, ледащо! Не тобі з нами на москаля ходити!
5
