Та не відривається від холодного замку скоростріла; строчить… Рамя важчає…, а далі терпне долоня, — в лікті сіпає… В грудях ріже тоненько, тоненько, наче склом хто їде…, а далі вогнем заливає…
Бодьо чує, як удолі приставляють драбину, а рудий Борух приговорює:
— Туди, товаріщі! — Бандити тут нагорі! Їх у наших лісах тепер немало! Вважайте, бо вони можуть стріляти! Їх би так вогнем викурити!
Драбина скрипить, хтось пнеться поволі, осторожно… Миттю відриває запальник із ґранати і, налічивши чотири, жбурляє її крізь діру вділ…
Вибух і зойк іздолу заглушують усе… Бодьо гарячково зриває запальник ще і ще — і ґранати летять у корчму раз за разом… Повала здригається від вибухів…
Затискає зуби і наслухує… Вдолі чути лайку і стріли в стелю… Та несподівано це все, немовби втяв, замовкає… Настає якась нестерпна тиша… Тільки Андрій на даху строчить… Одначе чомусь не так уже, як перше… Гаркіт скоростріла слабшає чимраз то більше.
Бодьо забуває про все… Біжить у темряві, спотикаючись, до отвору, на дах… Висувається і бачить, як Андрій, похилившись важко на замок скоростріла, мабуть дрімає…
— Вбитий! — лискавкою шугає хлопцеві в мізку.
Повзе по даху до нього… Штовхає в плече…
— Не м..о..ж..у.! — сичить крізь зуби Андрій.
Значить живе… Запирається ногами об дах і втягає з трудом Андрія додолу. Кладе на сіні. Поспішно втискає йому в долоні холодне залізо ґранат… Ховає і собі дві в кишеню. Вилазить поспішно на дах…
14
