Сторінка:Ольшенко-Вільха Святослав. Червона корчма. Оповідання (Краків, 1942).djvu/18

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Один із хлопців подає йому якусь пляшку. Бодьо притикає її до уст раненого. Пляшка булькоче поволі. Андрій ворушить головою.

— Слава ж тобі, Господи! — вдоволено зідхає Бодьо.

До гурта підходить Юхим. Бодьо підводиться і коротко розказує про Андрія і про себе.

— …а як вони підпалили корчму, і я побачив, що далі вже немає змоги стріляти, узяв його на плечі тай на світ! Шкода лише, що скоростріла залишив там. Не мож було і Андрія і його забрати.

— Нічого! — промовив стиха Юхим. — Добре, що ви живі. Ну та й справилися добре!

Хлопці раділи. Кинулися допомогти Бодьові віднести раненого далеко від корчми, в поля. Юхим пішов за ними. А коли двох, що визнавалися на ранах, оглянули Андрія і ствердили, що рани не смертні, тільки багато крови втратив, повертаючись до Бодя, сказав:

— Тобі завдячує життя! А ми нашу сьогоднішню побіду. Бравий хлопець!

Вдоволено клепче його по рамені. Бодьо всміхається ледве помітно, бо попечене в вогні рамя палить його жаром. Не каже про це ні слова. Стоїть, і радісно йому, коли приходять до нього давні його друзі і стискають руку.

Десь у полях падають ще густо постріли. Юхим засуває глибоко шапку на очі і дивним голосом кричить до хлопців:

— Гайда за ними!

І біжать далі вперед партизани. Похилені важко, з крісами в руках рвуться за ворогом навздогін. Бахкають постріли. А за плечима в них догоряє пожежа…

 

17