— Муніційні заведення там! — кричить у телефонну трубку десятникові, показуючи головою височенні димарі великих фабричних блоків на заході міста. Та враз із цим долітає здолу до них обох зойк фабричних сирен. Машину помічено. Алярм. Тогазі бачить, як під ним вулицями тікають, мов комашня, люди. А враз із цим добачує, як удолі щось блискає. Коло нього зі свистом пролітають шрапнелі і, розриваючись, вицвітають, як прекрасні біленькі грозна.
— Стріляють! — кричить крізь трубку ззаду десятник. Тогазі киває головою. Починає опановано маневрувати машиною. Його ціль не ті маленькі вогники, що липають там удолі, мов вовк очима, які може він кожної хвилини заспокоїти своїм „дарунком”, — а ці димарі і блоки заведень — це його пристань маршрути. Направляє керму і, піднімаючись стрілою угору, заквітчаний у прекрасні розети й айстри шрапнелів, проходить понад заведення. Назустріч йому вилітає цілий ряд стальових ос, що їх тисячами висилають ці вдолі. Це оборона заведень скорострілами вітає сталевого дракона. У відповідь Тогазі наказує десятникові промовити з їхніх скорострілів. Гечія посилає цілі стрічки своїх ос. Скоростріли Гечія пулькотять, мов маленькі качечки, задоволено й певно.
— От, чорти! — розлючено кричить до Гечія — тільки перешкаджають всадовитися!
Бачить, як його оси примушують замовчати кілька гнізд ворожої оборони і, вдоволено посміхаючись до десятника, перепливає машиною над середину блоків.
Кричить до Гечія щось дуже швидко; цей покивує спокійно головою. Значить, все добре. Тогазі пускає лискавкою машину вділ. Машина виє, реве. Дахи заведень ростуть із кожною хвилиною.
— Вже! — наказує голосно Гечії. Цей задово-
26
