— То Мартин! Мартин! — пішло глухо по товпі.
— Звідки впав? Як то було?
З руштування звисала зломана дошка, мов довгий пас брудного лахміття.
Мартин, важко дихаючи, стогнав. Прибіг інженер і майстер.
— То той, прошу пана, що з тим чорним псом приходив на будову, Мартин Гараник — пояснив віспуватий Петро.
— Я з ним робив на лівій стороні, на другому поверсі. О, тут — і показував на руштування.
— Саме принесли цеглу та вапно. Мартин схилявся по цеглу і тоді… Сам не знаю, як воно сталося. Щойно на землі побачив я його… Чув я тільки тріск дошки і крик… От і все… Страшне! А добрий був хлоп, спокійний. Завсіди водився з тим своїм псом, Арніком, чи як його там!
Мартин стогнав. Робітники стояли безрадні. Тільки Степан кропив Мартинове обличчя водою. Всі ждали на поготівля…
— Кри-и-и-жі! — А-ах! Бо-ли-ить! — стогнав Мартин.
Було тихо аж моторошно.
Нагло всі оглянулись. Крізь браму гнав щосили з жалібним скавулінням Арніко. Ніхто не знав, звідки він узявся, бо раніше не було його видно. Миттю розступилися. Сетер допав до Степана. Швидко обнюхуючи „кізляра” і двох помічників, найшов того, за ким шукав.
Ніжно, наче мати дитину, почав лизати Мартинове обличчя. Скавулів тихо-тихісінько, протяжно й жалібно. Лизав запалі очі в синіх повіках, ніс, уста, вуха. Злизував каплі поту, що рясно виступили на чолі Мартина.
33
