було б усяких товариств охорони звірят — вірте мені…
Підійшов до Арніка і ніжно гладив його лоб. Собака вдивлявся йому в очі, жалісно й тужно…
— Чому ти не вмієш говорити? — спитав, наче себе, професор.
Арніко тихо-тихісінько скавулів…
|
|
Всі звикли до цього чорного сетера, що цілими днями й ночами лежав під дверима операційної салі… Служба обходилась із ним приязно, бо знала, що це „професорів мізинчик”.
Минали роки. Арніко постарівся. Чорні кучері посріблилися сивиною… Та він і надалі вичікував під дверима на свого пана, що пішов туди і приобіцяв вернутися…
Змінялися лікарі, люди йшли кудись, і не вертались більше…
Тільки Арніко далі ждав на свого пана…
|
|
Старенький, сивий, наче святий Микола, професор сидів із двома молодими асистентами у саді перед лічницею.
— …Той собака здох — кінчає своє оповідання професор. — Десять літ прожив він у нас, у лічниці. Я особисто звертався до директора кладовища за дозволом похоронити цього сетера в гробі його пана. Не згодився… От і поховали ми його тут, під цим дубом…
— Людям здається, що вони справді багацько знають… А вони майже нічого не розуміють… Не розуміють навіть своїх вірних приятелів — собак… Так, так, мої панове, він згинув на свому становищі, як вояк, що розуміє вірність та обовязок!
