Христіян був одним із найздібніших та найулюбленіших скрипаків, — віртуоз та композитор усіх світових радіостанцій. Тут, небачений ніким із широких мас слухачів, перед однією тільки скринькою мікрофону, творив для тих незнаних йому людей свої пісні. Співав їх на своїй зачарованій скрипці безпосередньо, не тривожений тисячами поглядів, що напевно, побачивши його, мали б стільки глуму до нього і його потворної постаті. Творив їм свої пісні, великі, як його каліцтво, сильні, як його завзяття й погорда для тих безіменних джиґунів, ніжні, як пестощі його пальців на струнах скрипки…
— …Це другий Паґаніні!.. — писали про нього в пресі критики… — В ньому вичувається просто діявольська сила вислову й інтерпретації найніжніших почувань. Найширший діяпазон тремтіння людської душі — це його гра… Сміло можна назвати його другим Паґаніні.
— Сьогодні мусиш бути в десятій у Фільгармонії, бо йде твій концерт — почав Юрко, щоб перервати задовгу мовчанку.
— Це мабуть твій останній вже тут виступ цього року — продовжував. — Учора зустрічав я Вебера, і він доконче хоче, щоб ти грав у нього, в Стокгольмі, ще цієї осені!
— Не знаю! — неохоче кинув Христіян. Відійшов від вікна і проходжувався мовчки по кімнаті.
— Чого вони всі хочуть? — почав несподівано піднесеним голосом. — Ні дрібки часу не дадуть! У них завжди тільки гроші на примітті! Інтереси!
Замовк. Звечоріло. Блакитний сумерк насідав на занавіску вікна. Легіт ворушив нею злегенька і нечутно залітав у кімнату. Юрко піднявся з місця.
— Не забудь, сьогодні в десятій! — і, застібуючи свій тренч, подав Христіянові руку на прощання.
40