Було тихо. Тільки з коридора, затихаючи, лунали ще Юркові кроки. Христіян стояв довго серед кімнати, схрестивши долоні на грудях. Місто далеким гомоном нагадувало про себе, про свою життя, рух, радість і сльози…
Підійшов до піяніна, що на його плиті лежала скрипка. Підняв її набожно, обережно. Притулив до неї своє незугарне обличчя — і заграв.
Мусів творити. Під закритими повіками діються несамовиті речі.
Очі під повіками, розкриті широко, болять, аж коле в мізку. У велетенському ритмі зривається дика хуртовина, — ні, це не хуртовина, а найсвятіша тиша, глибока мовчанка, що родить її — музику. Могутня, велетенська, божественна музика вростає важкою ґранітною скалою у цю малу скрипку й придавлює важенно рамя, обличчя, тіло, його всього.
В сірому присмерку весняного вечора стояв, мов нефоремна брила, з розкуйовдженою чуприною над чолом, один, самітний серед цих чотирьох стін, з однією тільки своєю скрипкою, і творив. Творив нову пісню величі й болю, туги й вижидання. Заплющені повіки дрижали за кожним тоном. Рука то ніжно, то швидко, рвучко посовувала смичком. Сильно затиснені вуста, що тонкою, химерною лінією поклались на всю ширінь обличчя, надавали йому несамовитого вигляду.
Грав довго, довго. Обличчя викривлювалось у якісь страхітливі маски. Розвіяне волосся оточувало його потворне обличчя авреолею неземного сяйва. Великий горб здригався раз-у-раз, мов у судорожному плачі, і виростав із плечей, наче крило кажана. Закутаний у темряву, грав у ній, наче таємний дух велику пісню, пісню своєї душі, життя й терпіння.
Пізно вже поклав скрипку і, натиснувши елек-
41
