ліцтва, з велетенською душею, що обняла собою чотири сонця. Стояв і дивився Йому глибоко в очі, поклавши перед Його обличчя усе своє життя, наче квітку з заросеними пелюстками.
…стояв нагий, наче той перший Адам, з чорними лисніючими очима, що глибоко заховали смуток і біль, з затисненими долонями, з випнятими грудьми стояв і розмовляв із Ним.
…оповідав про свою тугу й смуток, про своє серце, що держав у долонях і дарував Йому.
… — Дай мені щастя!! — кричав, громом стогірним колов небо.
… — Дай мені любов! Велике кохання чоловіка! Дай мені серце, яке зрозуміло б моє, яке відчуло б мою душу, мою кров, що так шалено гримить у мізку і співає Тобі хвалу! Дай! — Благаю!
Скрипка гриміла прибоями тонів. Смичок, натисканий сильно, рвучко проскакував і вишарпував із струн душу.
І несподівано, коли могутнє, останнє „Дай!” ударило із струн — Христіян відкрив очі.
Ніля сиділа глибоко в фотелі напроти нього. Заплющені її повіки дрижали від зворушення… Музика розлилась благородною усмішкою по її ніжненькому личку. Останній акорд сонати могутньо вдарив у кімнаті, і несподівана тиша, що так різко після цього зацарила, вирвала її з задуми…
Відкрила очі… Побачила кімнату, залиту ярко сонцем, і на тлі сонячного вікна його — Христіяна. Стояв напроти неї з перехиленою в бік скрипки головою… Сонце світило їй прямо в вічі, аж прищулила повіки… І тоді… тоді завважила Христіянові плечі, що дугою ще дужче вигнулися…
Не вірила… Ще раз докладно, майже нахабно впялилася очима туди.
46
