Так.., це був горб… Її леліяна мрія стовклась на міліони дрібних скалок, що насипалися в очі, мізк, серце,.. що різали в горлі якимось дивним жалем…
Хтось крикнув… Так… хтось кричав… Чув виразно… Перед ним стояла Ніля. Обличчя її було, мов платок вишневого цвіту. В очах таївся ляк, безмежний ляк і розпач…
— Ви горб… — і, не докінчуючи, вибігла з шаленим плачем із кімінати.
Хотів бігти за нею. Не міг. Стояв серед кімнати, наче обломаний кусень каменюки. Рука із смичком звисла бездушно вділ. В очах, що ще горіли надхнінням, родилась розпач.
Стояв довго… довго… За вікном цвіли вишні, і гудіння бджіл нагадувало гамір міста.
Був сам… Знову сам, як і перед тим, як усе життя… Скрипка вїдалась у бороду боляче. Не знімав її. Хотів, щоб дужче ще боліло, щоб боліло так, як у грудях те, що зовуть люди серцем.
Пройшли, здається віки. Минали дні й ночі. Поволі без думки відложив скрипку. Поклав обличчя в долонях на клявіятуру піяніна. Був, наче дитина.
Було спокійно й тихо, тільки здалеку долітав гомін міста й весняний легіт.
Юрко застав Христіяна ввечері, як він, затуливши обличчя долонями, лежав важко на пімнятих картках сонати на піяніні.
Розбудив його з задуми. Затривожився.
— Чому сидиш так?.. Що з тобою? — питав тривожно.
Христіян глянув на Юрка розгублено, немов чужого бачив.
— Не знаю! — Так добре!
Юрко вихопив з під нього картки, що помняті лежали й на долівці. Згорнув.
47
