— Устань! От і дивак із тебе! Підемо зараз у „Cafe Royal”, там стрінемо Вебера. Доконче хоче з тобою бачитися і поговорити. Вставай!
Майже підняв його. Поставив на ноги. Вбрав у пальто і капелюх і потягнув із собою. Ішли мовчки. Юрко кликнув таксі. За декілька хвилин були вже в каварні. Тут ждав їх високий, огрядний, лисавий мужчина, коло пятдесяти років, Вебер. Привітався щиро з Христіяном. При чорній каві почали розмову. Більше говорили Юрко й Вебер. Тільки, коли треба було доконче відповісти, відповідав. Увесь час сидів, наче чужий.
— Хочу Вас заанґажувати до себе, до Стокгольму, пане Христіяне! — звернувся безпосередньо до нього.
— Маю вражіння, що не відмовитесь. Знаєте самі добре, що сьогодні, коли на Вас покладається стільки надій, коли стільки людей жде від вас чогось нового, великого — не маєте ніякого права не зробити цього. Хто ж інший, як не ви, можете дати щастя й насолоду, як не Господень помазанник? — Ми хочемо щастя й великої музики від вас! Розумієте? — І тому певно не відмовите мені!
Христіян гірко всміхнувся.
— Слухай, — почав Юрко — таж ти сам нераз казав, що мрією твоєю давати їм напій богів, якого в тебе аж за багато. Тебе ждуть. Ми ждемо всі. А батьківщина. Понесеш її славу по всіх усюдах!
Христіян мовчав. На чолі виступили глибоко брижі, уста, затиснені міцно, мовчали. Роздумував.
Устав від столика і, подаючи руку Веберові, сказав:
— Подумаю ще! Юрко дасть вам знати!
— Зайди до мене післязавтра! — звернувся до Юрка. Хмуро вийшов.
Зайшов у свою кімнату. На піяніні лежала згор-
48
