…Тільки я в своїй штуці можу розмовляти з Найвищим, можу дивитись без страху в Його обличчя, можу переливати Його слова в гримучі пісні. Можу говорити з Ним і передавати їм те все, що Він говорить до мене. В собі я завалив земний престіл, я віднайшов у собі, посвячуючи себе, нитку дальшого життя і тягнутиму за собою всіх — навіть тих, що впираються, що грають комедію і драму. Усіх, усіх…
…Моєю працею молитва… молитвою — живу… чином я…
…В важких, нестерпних ночах, пролежаних у покорі перед Найвищим у поросі — родилась інколи розпач. Розпач мого каліцтва.
Пройшло, пройшло все. Свідомість вибрання Богом, і Вона-музика — не дали мені втонути в темну глибінь небуття…
— Духова сила — моя мораль, і вона дає мені ту ясність і твердоту йти далі…
Моє щастя розбите — ні, не розбите, відкрите… більше… сильніше — моє щастя — музика, тони, що певними пригорщами кидаю їх їм. Іду до них знову. Вертаюсь. Нехай вони мають те, що в мене переливається пребагатим річищем — музику — Боже обявлення… Іду до них. Мушу йти!
Сонату, що я хотів назвати „Сонатою щастя”, передай їй від мене. Вона не скінчена. Не треба їй закінчення.
Їду на село відпочити. За місяць вертаюсь. А потім?.. Потім у світ! Поїду з Вебером. Мене ждуть вони. Ждуть від мене щастя. Мушу їм його дати. Маю його в своїй скрипці, тонах, у собі. Маю його так багато в своїй штуці, в якій обявляється Він — Творець Найвищий…
Нові шляхи… Нове життя… Там ждуть мене тисячі!..
