Мирон нетерпляче зворушився на кріслі. Спокійний голос Сидора дратував його.
— Як звичайно буває, в селі, де є річка, купаються хлопці… В Зернівці була теж річка. Щодня ходили ми туди: я з сільськими однолітками. Це було, тямлю, точнісінько 7 липня, на Івана. — Всі ми вже купалися… Я відплив оподалік від хлопців… І тоді я вперше побачив його… Стояв на березі і…
Яснозелене світло залило ліс, пекельний грюкіт заглушив Сидорові слова. Грім ударив у височенного дуба. Дерево з тріскотом звалилось долів. Десь далеко між деревами лунав ще придушений відгомін.
Мирон увесь здригнувся. Сидір спокійно, наче б ніщо не трапилось, говорив далі:
— …Стояв на березі і дивився мені просто в вічі… Виразнісінько бачив я його зелені очі, що яскраво відбивались від рудої шерсти. Такого кота не бачив я ще ніколи. Зацікавило мене, звідкіля він узявся тут, далеко від села і хатів, серед чистого поля? Я почав плисти в його напрямі. Ні на хвилину не спускав із нього своїх очей, щоб побачити, куди він утікатиме. Але він стояв спокійнісінько і дивився мені в вічі. Я почав швидше плисти. І тоді сталося найдивніше: рудий кіт сміявся… Кіт… Розумієш? Так, як злобна людина!…
Мирон усміхнувся…
— Я плив далі, щоб його дістати… Потім усе зникло… згоріло і було темно… Очуняв я щойно по годині. Біля мене стояли хлопці — бліді, перелякані. Я лежав на землі. Сказали мені, що я вже був на тому світі, і вони більше як пів години рятують мене… — Де є він? Де той кіт? — спитав я швидко. Здивовані обличчя хлопців переконали мене, що вони нічого не знають про нього.
54
