Відвернув очі від вікна, заворушився на кріслі і глянув на друга. Відчув, що він насторожений. Поволі, не поспішаючи, почав говорити.
— Тебе непокоїть буря, бо ти не розумієш її, ти не зжився з нею! Я за тих шість років, що живу тут сам, серед лісів, — звик до неї, розумію кожний подув вихру, кожний грюкіт грому… Я люблю її… Здається, що враз із бурею, коли вона розсівається у просторі, розсівається і душа. Ти ж не можеш її розуміти, бо живеш у місті.
— От коли б тепер не ця буря, то я ніколи не розповів би тобі моєї історії з рудим котом! Щойно тепер можу тобі це сказати.
— Історія з рудим котом? — живо спитав Мирон. — Ти маєш кота? Я не бачив його в тебе!
— Ні, він тільки приходить до мене. Склалось якось так, що моє життя цупко звязане з цим рудим котом.
— Твоє життя звязане з котом? Не розумію!..
— І нелегко зрозуміти. Моє життя — почав поволі Сидір — було досить химерне й різноманітне. Знаєш добре, що змалечку я пробивався сам крізь життя. По смерти батька мама залишилася без сотика, без куска хліба, без даху над головою. Я ходив тоді до пятої гімназійної. Увесь рік замучував себе лекціями, щоб тільки утриматись у гімназії. Прийшли вакації… Вакації, це найкращий, але й найкоротший час для кожного ученика. Як кожного року, так і цього, поїхав я до мами на село. Мама моя жила при батьковій рідні. Тих два місяці відпочинку з мамою, що була для мене всім — це було справді щось найкраще у мойому житті. І саме на цих вакаціях я вперше зустрівся з тим котом.
53
