ний, без вогню в сірих очах, великий, як роздерта громом сосна.
— Не в цьому річ! — почав поволі. — Може й тягнуло вертатись у край, тягнуло так, як собаку на лови. Ти це знаєш! Ти їздив… Розумієш… Цю шалену, божевільну ностальгію знають тільки ті, що далеко від краю… Та воно в мене тепер таке все поплутане, помняте. Годі тобі, друже, розказати… годі… може колись іншим разом.
У лісі стояла глибока тиша, тільки десь у верховіттях дерев заплутувався вітер і дико вигравав свої пронизливі мельодії… Гудіння височенних сосон налітало придушено в тишу ліса і каламутило її, наче голосні кроки в самотній святині.
Сосни гуділи, і було чомусь смутно.
Швидко, мов пялась по верхах дерев, летіла буря.
— Ходімо в хату — поспішно кинув Мирон. — Буря йде!
Сидір здивовано глянув на нього і мовчки подався за ним. Прислухався до шуму сосон, розпізнавав кожний їх шепіт, наче не хотів розставатися з ними…
|
|
Сиділи на веранді. За шибами буря. Дощ бив грубими каплями в вікна. Вихор насідав на дерева, пригинав їх долів, ломив і гнав по лісі.
Громи тонісінькими стружками розколювали хмари і з диким грюкотом скочувались у ліс.
Сидір сидів мовчки і пильно дивився крізь шибки в ліс. Мирона непокоїла ота стихійна енергія, що з такою силою розперезалася. Нерви його були такі розстроєні, що кожний грюкіт грому викликав у нього тремтіння. Ще дужче відчував це тепер, коли оба вони мовчали.
52
