Сміявся, аж білі зуби вишкірив… Я вихопив бравнінг і стрілив до нього… Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потапав…
Від дзенькоту товченого дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало… Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало несамовито. І я не міг стримати себе… І щоб не бачити цих розбитих кусків, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усіх набоїв… Щойно тоді стало лекше… Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла… Лямпа горіла блідо, і було тихо… Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалася мене. Я спинив її. Боязко присіла на кріслі. І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна…
Вона плакала, та це була тільки комедія.
Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть…
Що сталося з нею — не знаю…
Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев… Було тихо і спокійно.
— І від цього часу, що став для мене смертю душі, він у мене більше не був… А може я тоді його вбив…
Мирон сидів мовчки. З важкого голосу Сидора відчував, що йому важко було оповідати свою таємницю.
— От і цей рудий кіт — почав Сидір, — знищив мене зовсім, загнав як самотника в ту поліську пущу, де людина живе тільки з тим лісом, бо людей раз у місяць побачиш…
57
