Всі посходили з авта і ждали. Сидір уважно їхав дальше провідати, чи є для авта шлях… За хвилинку зник за закрутом з очей… Минуло добрих кільканадцять хвилин… Повинен був уже вертатись. Всі втратили терпець.
Десь за закрутом озвалась автова сирена… Ждуть… Показується „храйслєрівський” елеґантний віз. Вертається… Від товариства ділить його тільки крута доріжка над деброю… Сидір пускає швидше машину… і тоді…
Бачить, як поперед авта пробігає рудий кіт… Машина дивно підскакує… заточується, мов пияк, і з усім розгоном котиться в дебру… Мирон скрикує…
Довга мовчанка… Тільки каміння, здушене машиною, летить уділ… Галя голосно кричить, закриває обличчя долонями та істерично плаче. Сміливіші сходять поволі в дебру… На дні її лежить поторощена машина… поломані кола, розбита каросерія…
Побіля розбитої машини лежить, постогнуючи важко, Сидір. Мирон нахиляється до нього.
— Рука! — стогне Сидір.
Його піднімають і заносять подальше. Поволі відкриває очі і тихо шепче до Мирона:
— Це він! Він був тут знову! Та мабуть уже востаннє: — я, здається, розчавив його мотором.
Мирон заклопотано похитує головою. Оглядає пильно приятеля.
— Добре, що на цьому покінчилося — ствреджує хтось із товариства. — Зломана рука й потовчення з такого випадку — це справді чудо!
— Це тільки кіт! — кидає тихо Сидір.
Усі дивляться на нього здивовано. Тільки Мирон хитає потакуючо головою. Він один із них знає рудого кота.
