зачаклують сині, таємні Карпати, потягнуть Дністрові хвилі з собою далеко ген аж у Чорне Море. І будеш іти походами, бо ти з Рюрикового коліна… Варязька кров розбурхає твій ум, і ти підеш, бо мусиш ходити й воювати, як ми всі…
Сповнялось усе, як у Святому Письмі. Гаряча кров і дика, невтишна снага тягнула в походи, нашіптувала чарівне слово:
— Твоя буде земля! — і він ходив.
Ламав свої копія на нових полях, з синього Дунаю шоломом набирав води, і поїли своїх коней у ньому його комонники. В карпатських провалах поставив варязькі станиці і загородив усі шляхи до своєї волости. А коли вже все захистив… несподівано оця вістка…
— Київ зруйнований!.. Андрій, князь Суздалі, вогнем і мечем обдирав Матір городів!..
Ярослав затрусився. Щось здавило болюче в горлі і клубком кільчастим підкочувалось у грудях… Кріпкіше стиснув рукоять меча. На обличчі розлилась багром лють і гнів.
— Мушу, мушу скарати його! Мушу помстити сквернь оцю! Кровю заплатить мені! — шепотів крізь зуби сам до себе. Заходив по кімнаті, важко ступаючи.
Пригадав миттю, що гінці з карпатських провалів донесли перед кількома днями, що угри готують похід на його волость. А від полудня орди половецькі наскакують раз-у-раз.
Думав довго, довго… Гаряча кров Рюриковичів і велика любов старого города намагались потягнути в похід. Та нова небезпека від угрів і половців!.. І князь стояв на грані: йти самому і лишати волость свою без своєї сильної руки?.. Дати наживу уграм з Галича?..
61
