русявого волосся. Я жив у Тірінсі, де володіє Археляос, муж Андрофілі. Тому десять літ вона мала трийцять літ і була уповному розцвіті краси, Археляос зате був уже старий, беззубий а його руки тряслися від немішаного вина та двох сирійських хлопців, яких купив собі був у фенікійського купця.
— Я знаю її, — вмішався Лязіос, — ще дівчиною бачив я її в Мікенах.
— Як так, то будеш певно знати, що вона не навикла покорятися кому небудь. Порадиться бувало зі своїм чоловіком своєю незрозумілою мовою, насварить на нього, а сама приказує. Богове! які то прикази виходили з її уст! Хиба тут у Египті слухає народ такого із уст вічно жіючого фараона. Прикаже бувало у саме жниво ломити каміння у горах. Її кретійські ратники повиганяють усіх із низчого замку, а опірних шмагають воловою жилою, аж шкіра пукає. Ми, то є місцеві шляхоцькі роди мусіли будувати собі доми у середущому замку і давали потрібну службу королеві та королевій. І ось раз закликали мене…
Ксант попив вина, наче бажав додати собі відваги. Його лице було бліде, а в очах малювався жах.
— Неодного кликали так на замок, але богато з них не вернуло ніколи під родинну крівлю. Наче Гадес кликав їх на службу у підземеллі, счезали цвітучі молодці серед грубих стін вищого замку і не показувалися вже більше. Страх напав на нас усіх, а всілякі казки про страхіття тірінського замку стали поширюватися по околиці. Розказували про потвору з головою бика, що живе в підземеллях замку, та будиться тільки раз у місяць і тоді треба погодувати її людським мясом. Говорили і про се, що Андрофілє походить із Танталідів, які самі люблять людське мясо, та богато, богато инших страхіть… Тікати не було як, бо чотирох Кретійців ждало вже на мене. Блідий від переляку пішов я за ними, але ще в останній хвилі захопив із собою спіжевий ніж, який укрив під хляйною. Мене повели на західню сторону замку до тайних східців, які виковано в скалі від заду. Відчинили важенну фірту й удрулили мене туди, а самі зістали за стінами. Я опинився в темряві без огня та кресала. На бедрах мав я овечу шкіру, на плечах хляйну. На помацьки став я ступати наперед і нагло наткнувся на наге, тепле тіло жінки…
— Ходи! — сказала вона мені і повела довгими хідниками у якусь затишню кімнатку, де я й уснув у її обіймах. Коли збудився, найшов себе на майдані замку серед служби, яка варила сніданок. Однак ніхто не гуторив, не сміявся, хиба тільки кретійські наставники та оружні ратники, які пильнували стін. Через усю днину ніхто не закликав мене до ніякої праці. Тільки раз вийшов король
