зі спальні, повів своїми каправими очима по зборі, угледів мене, скривився наче сатир, який намість німфи найде під кущем стару бабу і пішов далі. Королева сіла на підсінні палати, а коли я по звичаю упав ниць, ласкаво спитала мене про імя і дала кілька приказів Кретійцям. Сі завели мене до одівальні, де стояло чимало високих запашних скринь з одягами і я вибрав собі египетський стен, у якого складках сховав свій ніж, та нову, синю, золотими бляшками нашивану хляйну. На голову взяв я пасмисту хустку, як ся, що її носять жреці Гатори, а там і пішов зложити подяку королевій за щедрий дар. Я похилився до її колін, та в сю мить здавалося мені, що впаду неживий при її ногах… Мої ніздря зачули ті самі пахощі, які опянювали мене у ночі серед тихої, темної кімнатки. Я очевидячки любив королеву… Моє збентеження не уйшло її уваги, її усміхнене лице споважніло вмить і вона тільки раз глянула на мене… Ах, дивлячись у її очі, побачив я Медузу і нагло зрозумів, де ділися мої товариші, по яких і слід застиг серед сих несамовитих стін… Але свідомість моєї молодечої сили дала мені смілість Титана. Королева, яка була мині підбічницею, не була страшна. Я прямо в очі глянув її, а вона по хвилі спустила свої долі і покрасніла.
— Відійди, Ксанте і будь вірний! — сказала.
Я поклонився ще раз і ми розсталися. Увесь день тільки було праці у мене, що пирувати та попивати лискуче вино, яке заєдно приносили мині служебниці. Аж вечером прийшла до мене німа кретійська дівчина, яка служила Андрофілі. Вона завела мене у палату від заду, де був талямос. Королева ждала мене при світлі і аж тут побачив я, як чудова була Андрофілє. Усю ніч провели ми зі собою, а над раном сказала вона до мене:
— Ти, Ксанте, точнісінько такий, якого я собі гляділа. Серце моє пожадає тебе, тіло моє милує тебе і бажає остати з тобою на завсіди. Тамті, що були перед тобою, боялися мене, короля, Кретійців, власної тіни, тому я й убила їх. Ти один муж між усіми твоїми, тому убий сього проклятого лилика у меґароні, а будеш царем! Усі ратники по моїй стороні, але вони слуги царя Міноса з Кноссу, то їм годі вбити царського посадника. Бач, приїхалиб сейчас довгі кораблі з Крети, а тоді хрест або вогонь не минулиб убійників.
— Так, але що буде зі мною? — бажав я спитати, та якийсь бог замкнув мині уста погордою та відрадою до Медузи.
— Добре! — сказав я — за твою любов, Андрофілє, готов я навіть на кіл чи огонь. Дай мені тільки збрую!
Тоді вона стала присягатися на Зевеса, що вона не боїться суду Міноса, бо хотяй ратники неможуть самі вбити
