Архелая, то можуть не знати, якою смертю помер старець і мині нічо не буде за мій учинок. Успокоївся я, але відраза остала. Я вибрав собі сильний меч, дві списи, шолом, щит і дзостер, богато прикрашений золотом та сріблом і усе те зложив при задньому виході з палати. Увесь день переспав я, а під вечір наївшися до несхочу, став я ходити по двору, доки у одньому підсінні не найшов довгого мотуза та кількох жердок. Коли стала зближатися пора, привязав я здобуту збрую до мотуза та перекинув кінець через стіну.
Усі пішли вечеряти, бо сьої днини зладила Андрофілє великий пир. Ще з ранку зарізали ратники вола, а тепер закладали на ріжни цвітучі товщем кусні мяса. Шафарі ставляли мішальники на вино та виносили череваті, смолисті амфори. Сам король випив першу чарку, а за ним пили другі, пили богато. Одначе шафар, який наливав вино, за кождим разом виливав напиток на землю, коли черга приходила на мене. Тоді я зрозумів, що королева бажає таки справді сього вечера убити мужа. Тому я неспостережено висунувся з круга і перейшов на зад палати, де була збруя. При задній фірті лежав пяний ратник і я без труду виліз на стіну. За собою втягнув я збрую, а там по мотузі спустився долів. Звідсіля не тікав я на південь, бо тут певно зловилиб мене без труду посіпаки Андрофілі. Я попрямував на схід у Арахнейські гори. Тут стрінув я гурток тікачів із Арґосу, Мікен, Корінту, яким надоїв уже гнет намісників Міноса. Ми збудували судно і приплили у Себеннітос. — Було се тому десять літ. Археляй уже давно не жиє, але є якийсь другий король, що вбив старця і посів його жінку, ну і вона сама ще там. Ось чому не спішу я до любої вітчини.
Ксант замовк і став услухуватися у нічну темряву. З віддалі доходили звуки розгульної музики та співу у святині, а з города раз-у-раз долітали крики пяної та ошалілої від полового похопу товпи.
— Не вдержу таки! — сказав по хвилі Лязіос, — піду в табор та приведу і собі і тобі дівчину!…
— Ні, останеш тут! — відповів Ксант поривисто. — Як підеш, то неодин піде за тобою, а тоді ні ти, ні я, ні боги не відвернуть від нас чорної загибіли.
— Ба, кому мойра-призначення судила гинути…
— Не Дія, тобі судила слухати мене! Іди й оглянь сторожі довкола городів, то відійде тобі охота гратися з чаром Афродіти саме тоді, коли вона розпалить смертні тіла, безсмертним шалом.
Наче вдарена собака похнюпився Лязіос, бо в час нагадав собі, що він не в Пелясґії, а в Египті, де за непослух
