карали хрестом. Мовчки узяв шолом на спису і пішов здовж валу, який обрамовував город.
Евмахос остав сам.
Розмова з Лязієм, спомини минувшини та солодке вино притьмили у дечому зір його очий, але скріпили й оживили уяву, яка вмить із міркувань та мрій уткала узірчатий серпанок для його духа.
— Справді, чому не спішить він, між чорні смереки, жовтаво зелені оливки, між рідню, приятелів, знакомих? Доки зноситимуть Пелясґи гнет чужого панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських наїздників? Він сам зі своїми товаришами занявби величаву, мальовану палату в Тірінсі, прогнавби Андрофілю, а заки наспіють довгі кораблі з Крети, упадуть Арґос, Мікени, Корінт… До діл рветься душа мужа, до діл та любови… Але не до сеї, яку даровувала египетська Гатора, асирійська Іштар та фенїкійська Астарте, а до другої, сеї, яку оспівує фільомелє в арамейських лугах, яку освічує лагідним, сріблистим сяєвом Селєне при жертівнику німф над жерелом.
Задумався Евмахос, і видко, що його туга не була тільки його тугою, бо ось із над ріки, де стояли пелясґійські варти, полинула до зір чистим голосом співана пісня:
Зійди Селєне, ночі богине,
На неба звід зійди,
Шлях наві пишній у море сине
Ти сріблом постели!
Стели шлях сріблом, наче луг
Весна листками криє,
Неси у хмари людський дух,
Що в падолі марніє.
Покажи світу блеск звідний,
Лагідний та могучий,
Що з оков світа в царство мрій
Дух здійме невидючий.
Нехай огонь, що груди рве,
Огріє грудь дівчини,
А серце, що краси жажде,
Нехай до тебе злине!
Евмахос склонив голову на груди, та закрив очі руками.
