— Ах, ти не знаєш, Лязіє, яку радість зіслали мені боги нашої землі! Фараон призначив мене сторожем своєї ложниці на сю ніч, а як так, то я без труду й небезпеки відберу йому Герзет, бо я дужчий за нього, а кромі нас двох не буде нікого у королівських кімнатах. Бач Рамзес боїться жреців. Ха, ха, ха!
Живо стали оба обговорювати справу, вкінці велів полковник Лязієві відіслати жовнірів, а самому йти до пристані та допильнувати, щоби все було готове на шесту годину ночі.
Та тут змінив Лязіос тон і сказав поважно:
— Евмаху! Не приказуй, не вислухавши мене! Великою є ласка наших богів і то не тільки тому, що дали тобі в руки можність добути собі бажану пайку, але й тому, що остерегли тебе перед безоднею Тартару. Я від себе жертвую їм десяту часть усього, що привезу зі собою у Пелясґію. Жертвуй і ти… швидко, швидко! — налягав, коли остовпілий Ксант витріщив на нього очі, — жертвуй, бо може захмаритися їх погідне лице, а любий шелест святого дуба Додони зміниться у ворожий шум бурі! Ніхто не знає замислів мойри, тому кождий повинен купити собі хоч прихильність богів, щоби вони берегли його у горю.
— Про мене, жертвую й я! — рішився Ксант.
Лязіос вилив ще на землю чарку вина та молився довгу хвилю. По скінченню став пояснювати, у чому діло.
— Ти чув Евмаху, що підчас твоєї розмови з голярем оба Феніки говорили зі собою? — спитав.
— Так, але я не розумів їх говору. Богато бач боги сотворили народів, та ріжною є їх мова.
— Тож слухай! У мене ще з часу першого походу на Синайських Бедаві є невільниця з Ніппуру, яка вміє співати прегарні пісні свойого краю. Від неї навчився я мимохіть протягом пяти чи шести років мови, якою говорять Вавилонці: Се була саме мова, у якій оба баришівники на скору руку умовилися захопити нас та наші достатки, як тільки на овиді зарисується побереже Кипру або Крети. Вони й оцінювали вже нас обох та красу Герзети, як товару, якого так дуже пожадають Тіррени.
— Евмах поблід. Коліна затряслися під ним, руки опали здовж тіла, а смуток і зневіра опанували його, наче з гір Кітерону спливає мрака в соняшні долини та білим туманом покриває колибу пастуха під скалистим верхом. Так часом знесилений, спрагнений тікач, почувши журчання води, прожогом кидається туди і наскакує на пропасть, у якій біліють кости поторощених мандрівників.
— Богове! — зітхнув після довгої хвилі мовчання, — богове! Якщо я коли приніс вам у жертву кізла та виливав солодке вино на родючу землю, якщо милою була вам
