спочивав корабельник Магарбаль. Звідсіля бачив він усе, що діялося на палубі й видавав прикази морякам.
Дальше на південь плила друга нава, дещо менча на величину, але у прочому зовсім схожа на першу. Обі були довгі й не високі, бо сиділи доволі глубоко у воді. Обі мали закривлені дзьоби, по одній низькій щоглі з широченним вітрилом та високі корми з хатчиною на верха. Під хатчиною була каюта, а ще низче на самій палубі крита кімната для керманича і залоги. Палуба щільно покривала нутро корабля, а на ній сиділи до лавочок привязані гребці. Сорок їх сиділо біля весел, а двацять моряків робило службу, або сиділо у кімнаті керманича.
У каюті більшого корабля з формінґою в руці спочивав Ксант, а біля нього на мягкій, жовтявій подушці лежала Герзет. Чудова, ніжна її стать, одіта в прозорий калязір, ярко відбивала від других жінок, яких кільканацять сиділо та лежало у каюті. Вже з внішного виду пізнать було, що вони тільки служебниці Египтіянки. Пізнать було також по їх покорі та мовчаливости, що вони без спротиву віддали її перше місце в серці Евмаха, і як Азіятки не бачили в сьому нічого дивного. Усі жінки втвирають обійми Адонові, та він химерний наче метелик, всілякі квітки на лету находить, а то й у власну красу заглядиться!… Хто знає, може завтра, відвернеться лице володаря знова до них та поглядить давної любки, кажучи: „Мандрівник-купець, який збирає скарби по всьому світу та звиджує всілякі краї, вертає таки вкінці під вієри пальм на плоску крівлю біленької хати над широким Евфратом чи над бистрим Оронтом, і вітає радісно матір своїх дітий“. Ось так верне може й він… О Милітто!
Геройські члени Евмаха обіймав тісно хітон зі синього, тонкого полотенця. На ногах мав мягкі постоли, а пахощами орошене волосся придержував золотий обруч. Румяні уста складалися до усміху, а сині очі здавалися відбиткою небозводу. Тому наче у небозвід задивилася у них Герзет, наче у яку неземну музику засхухувалася у його голос.
— Ще один день і бажаний та ожиданий суходіл привітає нас, — говорив Евмах, — осядемо в тіни мікенської скали, бо не знаю, чи живі ще батьки мої в Тірінсі, та чи змінилося серце убиваючої мужів Андрофілі. Тому боюся йти туди. Нема в нас у Пелясґії великих скарбів золота, срібла, міди, нема самоцвітів, ні дорогих паволок, тому богачем поверну я у землю моїх батьків. А на богатого ласкавим оком гляне й годованець божій-король і співгорожани. Він дасть мині місце при свойому столі, де збираються знатніщі мужі, а вони віддадуть мині перший
