124
— Якто? — зневажливо спитав крамар.
— Так ти певно чув, що Володимир бажає руки порфірородної царівни Анни…
— Ах, тріс би клятий поганин! Налякала мене страшно ця швидка перемога, — говорив, віддихаючи глибоко. — Ми всі гадали, що Володимир поволоводиться з ворохобниками хоч два-три місяці, а за цей час можна буде віддати царівну за когось другого. А тут маєш!
— Врубай мені козячого сира так на пів драхми! — прохав Анастас.
Крамар усміхався весело.
— Так, так! — говорив, краючи сир. — Ми тут у Царгороді добре чуємо, як росте трава та як витоплюється з комаря сало. Ось тобі і сир на два пінязі.
Анастас узяв сир, виняв дві тоненькі срібні монети, а там наче нагадуючи собі щось, спитав:
— А чи нема страху, щоб цей варвар не взяв Анни силою?
— Не бійся, друже! Царівна тут у Влахерні. Навіть і так не найшли б її варяги. Вони гляділи б її у Маґнаврі, Буколєоні, та ніколи тут, під боком варяго-руської пристані. Ніхто не пройде Теодозія, ніхто не перелізе через високі заборола укріплень палати.
— Так спасибі за вісточку та за потіху! Треба йти у церкву подякувати за ласку Всевишнього для нас грішних.
