125
Анастас відійшов лінивим кроком дармоїда, та коли крамар зі сиром відійшов далеко, підтягнув на собі дещо туніку і побіг у церкву.
— Де ти дівався? — спитав князь.
— Дякуй богу, милостивий, твоя мрія готова здійснитися швидко. Ходи.
Саме скінчилась відправа. Анастас увійшов на східці, які вели на хори, а Володимир і Роман ішли за ним. З подивом придивлявся великий князь різьбам, які зображали виноградне листя, спілі грозна, голови та крила янголів — усе те повязане у мистецькі викрутаси, нібито безладні, а такі гармонійні наче пісня, співана на вісім голосів. На хорах не було нікого. Запах копоті та воску був сильніший, ніж надолині, а скрізь на скісних пультах лежали фоліянти з напівами.
Пильно розглянувся Анастас довкола, а там і приступив до одного з чималих свічників, що були вмуровані у стіни за стовпи.
— Дивіться пильно на східці, чи не підходить хто чужий! — сказав шепотом, — і з усієї сили натиснув від долу одне з рамен свічника.
І вмить безшумно отворилася бічниця грубого стовпа, на якому спочивало синьо-золоте склепіння церкви.
— Живо за мною! — наглив.
І наче привиди щезли всі три у стовпі. Тихо замкнулася за ними стіна й огорнула їх пітьма.
— Позір! тут східці! — сказав Анастас і поліз уперед.
