131
гадками. І вони не помилялися. Вони заховалися за густі кущі жасміну, які закривали собою тайний вхід у сад Влахерну, і стежили пильно чи доріжками від церкви або палати не йдуть люди. У саді не було ні живої душі. І не счувся володар сходу Европи, як дух його полетів у незнану країну вимріяного гаразду.
Стояв, сидів і роздумував довго, поки його думки не розвіяла жива постать.
Перед ним, вийшовши зпоза ґрупи старовинних різьб, стояла дівчина. Синя, золотом ткана туніка обіймала чудові форми молодого, наче з рожевого мармуру кованого тіла. Ізпід чорних, гладко у вузол завязаних кіс та темних мов крила крука брів, гляділи очі. Легесенький серпанок ослонював зад голови та шию дівчини. Один кінець спливав зліва здовж тіла, другий підтримувала горі піднесена права рука, обнажена повище ліктя. У розхилених устах блищали двома рядами перел непорочно білі зуби. З усієї постаті бив маєстат свідомої себе краси, не холодної, не недоступної, а палкої, земної, хоча високої та світлої, як чар Афродити.
І ось Афродита підняла руку з серпанком ще вище і звучним голосом спитала:
— Хто ти?
Вмить отямився Володимир і його очі заблищали. Зісунув з плечей нагортку гридня, підступив до чудової постаті і заглядівся у неї.
— Хто ти і відкіля тут узявся? — спитала дівчина удруге.
