132
Вона ні кроком не подалася з місця, на якому стояла, в її голосі почувався гнів.
— Ти Анна, сестра імператорів? — спитав спокійним, рівним певним відповіді тоном володаря. Його голос був низький, глибокий, та звучала в ньому нута незвичайної поваги та тепла, яка звучить у розмові з любою дружиною, або дитиною.
— Увесь Царгород знає мене, — а ти?
— Я Володимир — великий князь росів…
— Ах!
Личко дівчини злегка приблідло.
— Чи знаєш ти, що жде того, хто сюди закрався?
Тут затремтів її голос.
— У майбутньому жде мене твоя ласка, царівно! За неї я мечем боровся зі супостатами твоїх братів, по неї і прийшов!
Похилив голову у поклоні.
— Хто зайде сюди без дозволу, над цим повис засуд смерти.
— Невже-ж ти наказала б убити твого судженого?
— Ох, судженого! — відповіла глумливо.
— Так судженого, Анно. Аж до цієї хвилини не знав я цього, та тепер знаю вже. За цим я сюди й прийшов, щоб дізнатися, чи знайду тільки сестру порфірородних для моєї держави, чи може когось для мене самого. Тебе бачу ось перед собою, наче весняну цвітку після лютої зими, за якою тужить людина у довгі холодні вечорі та ночі.
