143
го всі ті позолочені достойники. Серед величі візантійського церемоніялу він почував себе ніяково і непевно, головно з огляду на свою подвійну гру. Його геройська вдача домагалася від нього отвертого виступу.
— Устань! — нашіптувало йому геройство. — Пересунь меч ручкою наперед, гукни на Ляйфра, Гальфдана… Гей! тут здався б Свен… Ні, — здрігнувся. — Пив вино і потонув у задумі.
Так, без сумніву… Його варяги могли за годину опанувати Царгород та посадити його на тому самому престолі, перед яким щойно клонилася його голова. Здійснилась би мрія великого Святослава — руська земля станула б ногами на Босфорі і Кавказі, а руками могла б сягнути по вінок Оттонів. Та на жаль не було у нього під рукою сили утримати здобуте. Шість тисяч варягів це була сила, яка могла на човнах побити кожну фльоту греків, а на суходолі розбити кожне піше чи кінне військо імператорів. Та він не самої пустої слави шукає, не чужих земель, а тільки добра для своєї рідної…
Нагло почув, що хтось кладе йому руку на плече. Підняв очі і стрінув погляд препозита Михаїла.
— Вибачай, деспота — сказав препозит — час перейти у сади порфірородних. Наповни пахощами своє серце й ходи!
Тут указав йому на двох хлопців, з яких один подавав гостям воду та рушники, а другий обно-
