16
По другій стороні дворища Рогніди простягався густий запущений сад. Рогніда не дбала про нього, бо думала тільки про кров та колишню кривду, а не про овочі. Сад спадав стрімко до Дніпра. На каменюці узбіччя сиділа струнка чорнявка у довгій мережаній мірті та червоній опинці з багатим бурштиновим намистом на шиї. Біля неї спирався на спис високий, дебелий двацятькількалітній молодець у кольчузі, з широким варязьким мечем при боці та круглим щитом на плечах. З лівого його рамени звисав довгий темносірий плащ з багряною лямівкою, яка була відзнакою княжих гриднів.
— Не судилося нам, Мирославо, довго бути разом! — говорив до дівчини. — Бог не ласкав на нас та на нашу любов. Князь знову якісь задуми носить. Просто від княгині поїхав на Берестове, бо там ждуть його Добриня, батько, тисяцький Путята та боярин Всеволод Мощанин.
— А ти як знаєш? — запитала з досадою дівчина.
— Я чув, як Свен давав накази гридням і розсилав комонників, кого у Вишгород, кого в острог та на Либедь. Видно, щось велике коїться. Князь не любить радитися інших. Ісусе Христе!…
