17
— Тсс! мовчи, дурний! Накликав ти своїми святцями лихо на нашу голову. Доки я цвіти та голуби приносила Ладі, доки кликала Купала в літні вечорі, доки давала гривні волхвам Перуна, досі все було добре. Олешичі і Козняки жили наче одна рідня, а тепер ніто Див гепнув собою об землю та між обома родами вирвав у землі яму. Гей! Добре казала стара Скоруха, що наврочили нас мідяні хрести та прокляті чорноризці. Вони раз-у-раз вешталися по вашій хаті та бачили може наші любощі…
Мирослава заплакала. Молодий Олешич пригризав уста.
— Не кажи цього, Мирославо! Святі ні духовні не наврочили нас. Але коли твоя Скоруха не знає доброго заклину, то нехай мовчить, бо бігме всю шкіру на її спині попорю на ремінці! Яке діло ченцям до наших любощів? Для них ще й краще, як дівчина з поганського роду вийде за христіянина…
— Те ж саме казала і я, але батько гримнув на мене: „Ти не воловодься з тим безумним хрестиком, бо він тобі не пара! Дочка Козняка варта героя-борця, а не кислого похнюпи, що блеє ромейські гимни!…“ Що ж я мала йому відповісти? Скажи, бо на Перуна, і я гадатиму, що ти тільки кислий похнюпа.
Молодця наче б хто посипав приском.
— Пусте все, що базікають інші. Але ти, Мирославо, знаєш який я, а мені йде тільки про твою
