170
— Ти не повинен був наражати себе, раз я остерігала тебе. Це ж був знак, що мені залежить на тобі. Там був Бессас, це страшний чоловік, якого бояться навіть…
— Боялися, дитино — поправив жартом Володимир. — Бог покарав його оцією рукою. Твої брати матимуть нагоду відправити другі похорони…
— Ах! — скрикнула Анна, а її очі засміялися, — ти страшний чоловік, Володимире і недаром бояться тебе у світі.
— Чи й ти, боїшся Анно?
— Я? ні! Я боюся тільки за тебе!
— Не бійся, дитино, життя одне і смерть одна у світі.
— І любов одна, принаймні у жінки!
— Невже ж ти любиш мене, Анно? — спитав.
— Не знаю! Нема у мене матері, ні повірниці-опікунки, а у братів моїх нема зрозуміння для мого серця. Цієї ночі я не могла спати, а жура про тебе томила мене зморою. Тепер я радію, що ти тут і вже нічого не боюся…
— Це любов, Анно! — і зложив на її устах святочний поцілунок.
