169
ки ізаврійця, це тихий, пружистий хід… хід його… Ах так! Це він!
Зірвалася з лавочки біля Психеї і підбігла до Володимира. Цим разом з його плечей спадала пурпурова, соболем рямована мантія, на голові блищав крилатий шолом, на грудях золотистий панцир та самоцвітами саджений хрест. Тільки очі, добрі очі батька, в яких хвилинами займалися вогники палкого почування, тільки вони залишилися ті самі…
— Ти живий, здоров? — зірвалося з уст швидке, поривисте питання. Він не відповідав, тільки могутньою рукою пригорнув до широких грудей струнку дівочу стать.
— Здоров, завдяки тобі, Анно. Гостинна спальня Буколєону сплила кровю… та не моєю…
— Ох, то ти не послухав остороги?
— Навпаки, послухав, але невже ж я мав тікати перед душегубами, маючи в руці меч? Не варт життя той, хто не вміє його боронити. Не варт бути володарем, хто не має сили і спромоги покарати злочину.
Звільна нахилювався до спаленілого личка царівни, доки уста його не діткнули білого чола.
— Оттак! — додав — не варт цілунку той, хто не вмів найти шляху до своєї вибраної.
Анна здригнулась злегка під цим дотиком, але не виривалась із обіймів. Їй здавалося, що ці обійми саме створені на те, щоб вона мала безпечну охорону. Довгу хвилину вдивлялися в себе, вкінці заговорила вона:
