54
сідали до бенкету мужі. Біля неї на шкурі білого медведя грався оливяними возиками та глиняними куклами Ізяслав. В куті дрімала служебниця, а проти княгині під темночервоною поволокою з витканими грифами розсівся Свен. Свен і Рогніда говорили мовою варягів, а багаті шелестівками слова падали з уст наче окрушки скал або льодовиків під ударами джаґана. Раз-ураз почувався гадючий сик, брязк меча, гуркіт грому. Лиця обоїх мінилися, блищали їх очі…
— Так ти виправдуєшся? — питала Рогніда, а уста її скривилися як до насміху.
— Я не виправдуюся ніколи! — спалахнув Свен. — Не оправдуюся й не прошу. Я тільки вказую тобі шлях до ціли!
— Ціли? Я не бачу ніякої!
— Лукавиш, Рогнідо! Та хоча лукавство це зброя жінки, то на цей раз покинь її! Я не по те прийшов, щоб зводити з тобою бій хитрощами та словами. Я не карлик і не грек!
— А чи не знаєш ти, Свене, сину Герюльфа, що де йде річ про посвяту жінки, то кращий буває грек, або карлик, хитрий, брехливий, але тямущий, ніж щирий нездара-велетень!
— Отже, відмовляєш?
— Ні, але й я теж бажаю простого, ясного слова від тебе. На мої уста, пробиті терням Одіна… говори!
— Я розказував тобі про здобуття Полоцька, бо не бажав мати в тобі кровного ворога…
