57
спомин Полоцька, як щиро простягав руку до згоди братові, і як ти, Свене, вискочив зпоза завіси шатра з другим іще гриднем, і як кровю залита, на двоє розрубана голова брата впала долів. А коли князь накинувся на тебе, то ти засміявся і сказав: „Ти самодержець усієї Руси, местник брата Олега і споневіряної чести своєї матері”. Та тоді він назвав це вбивством! А на це ти… ах, не знаю вже, що ти відповів…
— Я відповів йому на те, що злочином є тільки такий неправий вчинок, який знають люди. Одним ударом меча я вислав свого спільника за Ярополком і передав меч Володимирові, щоб убив і мене, та я був певний, що він цього не зробить. Ми переодягли Ярополка у зброю, вложили у задубілу руку кривавий меч і розголосили, що його вбив мій товариш з помсти, а я покарав його за злочин.
— А тепер криваве мариво не дає йому жити. Саме тому обсипав він тебе багатствами, але дав би здається й половину своїх волостей, якби ти щез йому з очей.
— Ага! Значить його пусті привиди важніші йому від моєї помсти. Ну, з богами, Рогнідо! Між нами завязався союз, чи ти бажаєш його чи ні. Тебе кличе закон крови, мене честь. Тепер і я бачу, що князь очарував не тільки мене колись, але й тебе тепер. А проте він мусить упасти!
— За тебе Ізяславе, внуку Рогволода! — прошептала нечутко Рогніда, клякаючи біля русявої дитинки.
