58
Джерело холодної води било зі скали серед зломів ґраніту та буйної рістні. Камяна гряда тяглася як оком сягнути від сходу до заходу і де далі опадала пороговиною до Дніпра, що з шумом проривався через запору. На камяних звалах розцвітали лісові квітки, росли берізки, терен, саклак, вишні й ліщина. Над самим джерелом була печера, а невеличкий баштан вказував на те, що тут живуть люди. Та довкола, як оком сягнути, ні сліду людських осель — ні диму на овиді, ні блеяння овець. Знад діброви дикі голуби раз-ураз спадали стадом на скалу. Із лісної глуші доходив порою голос зазулі та ковтання діятлів. Серед кущів дрібніша пташня аж заходилася від щебету. Зяблики, синички, щиглики, королики та посмітюшки скакали, спорхували з гілки на гілку, і ластівки ширяли у всіх напрямках. Настрій невисловленної краси спливав на людину, що стояла там, де жулавцева гряда спадала стрімко до Дніпра.
Серед цієї мальовничої картини стояв сімдесятлітній пустельник, високий муж зі суворим лицем та великими руками вояка. На ньому був довгий, темний із грубого сукна кобеняк та висока смушева шапка, тугі шкіряні чревії, які носять мандрівні київські купці на довгі подорожі. Ізпід порозтинаного кобеняка видко було рубець грубої сорочки, а на ній малий мосяжний хрестик.
