60
Довгу хвилину тримали один одного в раменах. Перший отямився Роман і живо заговорив до дядька:
— А ось це приводжу вам, дядечку, гостя… Поклоніться йому не тільки як гостеві…
В очах старого заблисли сльози.
— Не потребую я вже клонити голови перед ніким, хіба перед Богом, бо тільки він має ще до мене право. Для світа я помер. Проте не вмерли ще в мені спомини і в деяких рисах цього мужа відживає саме найвеличніший, але й найболючіший зпоміж них. Не кажи мені хто це! Це звязалоб мої уста при словах правди, які тиснуться на них при його виді. Коби тільки він бажав їх вислухати, бо у мому серці назбиралося чимало всіляких сумнівів, які розжене тільки осуд мужа, що живе на розмовах із божеством.
Пустельник похилив голову і повів обидвох у печеру. На задній стіні висів простий хрест із Розпяттям, перед ним лежав великий шестигранний камінь, де у заглибині була свячена вода. Біля стіни на оберемку очерету спав пустельник, а на великій камяній плиті при другій стіні було попелище, де постійно тліло декілька вугликів. Пустельник залишив гостей самих і пішов у комору. Роман став поратися біля вогню і швидко роздув полумя на камені. У задумі глядів на все те Володимир та раз-у-раз кидав оком на чорний хрест у куті печери.
— Самота, крайня вбогість, холод, а на випадок недуги неминуча смерть і яка смерть?
