67
лодаря, та він передовсім має обовязки супроти інших… Ти-ж сам сказав…
— Так, але володар теж людина, а христиться, або не христиться, людина, а не володар. Перед лицем Бога всі ми рівні: скажи, чи в тебе інші руки, ніс, зуби як у раба?
— Ні, але ум, знання, хоробрість…
— За ці прикмети ти став володарем, Володимире! І ні ума, ні знання, ні хоробрости не вимагає від людини Бог. Це-ж його власні дари, а він домагається тільки обрахунку, як ми їх використали.
Понура задума налягла на князя. Він стискав кулаки неначе у люті або якби пробував свою силу. Кілька разів підходив до свого коня, наче бажав відїхати, споглядав із прибережної скали на ріку, де над табором варягів підіймалися клуби синявого диму розкладених огнищ.
Вони ждали його. У Візантії ждала на них велика боротьба, багатства, уряди, почести, парадні одяги, роскішна обстанова. Жаль зробилось Володимирові варязької дружини, з якою його вязав неодин спомин.
Та оповідання пустельника перемішалося з власними переживаннями князя в якусь хаотичну заґу, повну страхіть і привидів.
— Ні! Одна в нас минувшина, один і вихід із неї, одна ціль, одне спасіння! — думав нишком.
І після безсонної ночі, за яку передумав іще раз усі свої задуми, князь сів на коня і помчав лісами. Олешич гадав, що Володимир поїхав за дру-
