76
— Чи може батько Романа? — живо спитав гість. — Де він?! Живий, здоров, чи може…?
— Ні, я не батько, а дядько. Він саме поїхав попри тебе з княжою дружиною, якщо ти бачив байдаки на Дніпрі.
— Гей! — то й він був із ними? Шкода! Багато дечого я бажав би почути від нього! Я — Станко Збранич із Галицької Землі, я дістався до неволі через зраду княжого воєводи Свена.
Тінь промайнула по лиці інока.
— Хлопче, — сказав твердо, наче гнівно, — навіть такий пустельник, як я, знає, що Свен — права рука князеві. Не верзи чогонебудь!
Станко щиро глянув в очі старому.
— Саме тому темно стає в моїй душі при вступі на соняшну землю батьків. Я не брешу, святий отче! Хочете, вклякну і на святій сповіді повторю те саме. Свен зрадив не князя, ні дружину, тільки Доброгоста Козняка з Києва. Мене знав він тільки з лиця й імени, тимто і залишив мене живим…
— Розкажи, хлопче, свою пригоду, але тільки щиру правду.
— Небагато розказувати, святий отче, а ради теж нема, хіба меч або топір на зрадника. Раз виїхали ми на стежу. Свен проводив нами і ми підкрадалися нишком під табор половців. Ми їхали молодняком, коли я почув нагло нюхом дим. У цю мить Свен задув у ріг. Я стягнув з острахом віжки й оглянувся. Свен стояв з рогом у руці, а біля нього блідий мов смерть Доброгост із широко
