97
залишених варягів прощав подорожників. По драбині, куди зліз раніше Скіллос, виліз на палубу озброєний муж і рівним, пружистим кроком наближався до Володимира. Анастас відвернувся з острахом.
— Не бійся! — успокоїв його князь. — Це Роман Олешич, мій прибічник.
— Христіянин?
— Так!
— Не вір, князю, новим христіянам! Вони забули за давню поганську вірність та погорду смерти, а не втягли ще в душу розуміння високого прикладу Спасителя, Його правди та благородности.
— Не бійся, Анастазе! — повторив князь. — Я не дитина і знаю людей, яким довіряю. Ручу тобі, що більше у цього молодця Христової правди, ніж у твоїх словах!
Роман прийшов близько і станув побіч, біля грека, який почав оповідати:
— Ти чував, милостивий князю, про царицю Теофано, жінку імператора Романа? О так, певно! Хто ж не знав її? Її краса була як той адський вогонь, що прожирає душу грішника. Двацятилітнім хлопцем я бачив її раз у гіподромі і з того часу занялася моя душа нечистим полумям. Я покинув купецтво, яким займалися мої батьки і переселився з Корсуня у Царгород. Раз у вечір, коли я розпалений грішними картинами уяви, блукав попід Влахерно, до берегу Золотого рога причалив човен, а з нього висіла… вона! Що привело її туди у ту славлену дільницю, Бог знає. А й мені бу-
